Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній очолив соборне служіння літургії в Глинській пустині

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній очолив соборне служіння літургії в Глинській пустині

22 вересня 2021 року, в день Післясвята Різдва Пресвятої Богородиці, праведних богоотців Іоакима...

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній очолив торжества з приводу престольного свята академічного храму КДАіС

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній очолив торжества з приводу престольного свята академічного храму КДАіС

21 вересня 2021 року, в день свята Різдва Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви...

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній очолив чергові збори представників єпархіальних юридичних відділів УПЦ

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній очолив чергові збори представників єпархіальних юридичних відділів УПЦ

20 вересня 2021 року з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія...

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній звершив Божественну літургію у храмі Великомученика Пантелеімона міста Яготин

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній звершив Божественну літургію у храмі Великомученика Пантелеімона міста Яготин

19 вересня 2021 року, в день пам’яті Чуда Архістратига Михаїла в Хонах, Керуючий справами УПЦ...

Єпископ Згурівський Амвросій взяв участь у чині відспівування новоспочилого митрополита Рівненського і Острозького Варфоломія

Єпископ Згурівський Амвросій взяв участь у чині відспівування новоспочилого митрополита Рівненського і Острозького Варфоломія

15 вересня 2021 року, на 69-му році життя відійшов до Господа керуючий Рівненською єпархією УПЦ...

Молодіжний відділ єпархії звітує про організацію літнього відпочинку для молоді

Молодіжний відділ єпархії звітує про організацію літнього відпочинку для молоді

Керівник молодіжного відділу Бориспільської єпархії протоієрей Максим Молотков вже четвертий рік...

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній провів збори благочинних Бориспільської єпархії

Митрополит Бориспільський і Броварський Антоній провів збори благочинних Бориспільської єпархії

15 вересня 2021 року, у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі Керуючий справами Української...

Історія села Гнідин

Гнідин належить до числа найдавніших поселень на теренах Бориспільщини. Археологічні знахідки свідчать, що люди проживали у цій місцевості ще за часів первіснообщинного ладу. Згадується вона і в «Повісті минулих літ», оскільки саме тут під орудою Володимира Мономаха у 1103 році пройшла зустріч давньоруських князів перед їхнім походом на половців. А сама назва «Гнідин» вперше зустрічається у податкових книгах Києво-Печерської лаври за 1545 рік. Проте, мова наша піде про століття двадцяте та початок двадцять першого.

 …Буремні події 1917-1920 років не обминули і Гнідина. Крах російського самодержавства, боротьба Центральної Ради за Українську Народну Республіку, більшовицька навала на Україну, австрійські та німецькі війська, війська Денікіна, збройні формування селянських отаманів, війська білополяків – така була розмаїта палітра тогочасного суспільно-політичного життя. В результаті цієї веремії з кінця 1920 року в Гнідині, як і скрізь в Україні, утвердилась принесена на московських багнетах радянська влада.

Активними учасниками подій громадянської війни, з числа наших односельців, були: Дементій Романович Рій, Модест Васильович Шорський, Олександр Якович Семенко, Нестор Потапович Маринченко, Марко Дорошович Ромась, Федір Васильович Яременко, Мирон Митрофанович Білойван, Дементій Федотович Босий, Хома Лукович Білойван. Сьогодні, на жаль, нам відомі імена лише тих, хто виступав на боці більшовиків. Пам’ять же про представників іншого табору перемололи караючі комуністичні жорна.

Нова влада оголосила себе народною. Її політичною основою стали ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. Утворилась подібна рада і в нашому селі. Першим головою сільської ради в Гнідині був Матвій Гаврилович Баран, а головою земельної комісії, яка займалась перерозподілом селянських наділів, – Придиба Роман Олексійович. До її складу входили Федот Іванович Дзюба, Антон Михайлович Салівон, Федось Максимович Галатенко. Останній водночас був ще й секретарем сільської ради.

Часи ті були надзвичайно жорстокі. Нове життя, яке будувалось не за Біблією, а за «Маніфестом Комуністичної партії», народжувалось у кривавій боротьбі зі всім старим. Так, у травні 1920 року білополяки закатували Луку Івановича Омельченка, який брав активну участь в революційних подіях. Згодом, під час «добровільної» колективізації, був убитий секретар місцевого комсомольського осередку Тиміш Володимирович Черняхівський. Його порубане на шматки і закопане в землю тіло знайшли аж у 1957 році, коли ставили опори першої електричної лінії. Та, попри все, у червні 1920 року в Гнідині було створено комітет незаможних селян, який очолив Самсон Несторович Галатенко.

Перша половина 20-х років була пов'язана із запровадженням так званої нової економічної політики та відбудовою зруйнованого громадянською війною господарства села. І вже у 1925-1926 господарському році селяни активно продавали хліб державі. Та, починаючи з 1929 року і до Гнідина докотився процес колективізації. Він був неохоче зустрінутий селянами, які вже відчули смак до особистого господарювання і не бажали віддавати свої землі, худобу та реманент в суспільну власність. Бідняки, яким втрачати було нічого, відразу ж організували невелике колективне господарство, назвавши його «Зіркою». Головував у ньому Володимир Григорович Черняхівський. А ось середняки та заможні селяни не поспішали. Однак, в хід пішли примус, залякування та терор голодом. Наш односелець Ларіон Гнатович Білокриницький згадував, як за відмову вступити до колгоспу його заарештували і відправили у Чернігів. Там, на щастя, слідчим у міліції виявився Ларіонів однополчанин часів громадянської війни. Замість етапувати на Соловки, він відпустив бідолаху додому, порадивши негайно записатись у колгосп, ще й родичів та знайомих переконати в цьому, бо інакше всім буде біда: розкуркулення та виселення до Сибіру. Нічого не залишалось, як скористатись порадою доброї людини. За таких та подібних обставин і виникли у Гнідині ще два колгоспи: імені Шевченка (1931р.) та імені XVII партз’їзду (1934р.). У тому ж таки 1934 році вони об’єднались у єдине господарство, що носило ім’я Ворошилова, а згодом Чапаєва.

Але перед цим ще був страшний Голодомор 1932-1933 років, як помста Кремля українцям за непокірність. Лише за офіційними звітами він забрав життя 98 мешканців Гнідина. Фактичні ж втрати були значно більшими. Цими нелюдськими методами більшовики досягли мети – селяни таки вступили до колгоспу.

Людина звикає до всього. Почали звикати гнідинці і до роботи в колгоспі. Об’єднаним господарством спочатку керував Гордій Андрійович Кошарний. Пізніше його змінив Степан Михайлович Баран, якому вдалося дещо поліпшити економіку артілі. З кінця 1936 року головою колгоспу односельці обрали Петра Мефодійовича Соченка, а в 1940 році – Варвару Омелянівну Семенко. Весною 1934 року на колгоспних полях вперше з'явився трактор. Поступово зростали врожаї, успішно працювали ланки, які очолювали Федося Степанівна Дзюба, Ганна Луківна Галатенко, Векла Яківна Набоченко, Марфа Григорівна Коваль, Варвара Омелянівна Семенко, Олександра Ничипорівна Попенко. У 1938 році їхні досягнення були представлені на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, а в 1939 році невтомних трудівниць нагородили срібними медалями виставки за вирощення рекордних урожаїв картоплі та овочів.

Певного розвитку в 20-30-х роках набула і соціальна сфера. В селі відкрили бібліотеку та клуб. Місцева школа в 1925 році стала чотирирічною. Її очільником був Федось Максимович Галатенко. Навчання відвідували понад 120 учнів. В роки голодомору для порятунку дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей при школі, за ініціативи директора, організували гаряче харчування та інтернат, який проіснував до середини 30-х років. Це дало змогу вберегти від голодної смерті не один десяток малих гнідинців. З 1934 року почався набір до 5-го класу Гнідинської семирічки, перший випуск якої відбувся в 1937 році.

Усі позитивні і негативні зміни в селі відбувались під керівництвом сільської ради. Ми вже згадували першого керівника села радянської доби. На жаль, втрата архівів у роки німецько-раяднської війни позбавила нас можливості назвати всіх, хто керував селом у 20-30 роки ХХ століття. Людська пам’ять зберегла, зокрема, добре ім’я Федося Григоровича Петрухна, діяльність якого припала якраз на роки Голодомору. Це дякуючи і йому гнідинські діти були врятовані від наглої смерті. У наступні роки для розвитку села чимало зробили Іван Мусійович Галатенко, Дем’ян Гаврилович Галатенко та Марко Семенович Дзюба. Принагідно скажемо, що сільська рада з кінця 20-х і до початку 80-х років минулого століття працювала в приміщенні, яке свого часу було хатою родини Петра Криницького, в гості до якого не раз приїздив Павло Платонович Чубинський.

З перших днів німецько-радянської війни значна частина чоловічого населення Гнідина була призвана до Червоної Армії, а з кінця вересня почалась німецька окупація, яка тривала довгих два роки, позначених жорстоким терором. Селяни змушені були працювати на примусових роботах в колишньому колгоспі та на лісозаготівлях у Бортницькому лісництві, а також на оборонних спорудах. 180 юнаків та дівчат було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Дехто там і загинув від непосильної праці та знущань господарів. Німцями були розстріляні Роман Придиба з сином Семеном та Олексій Босий. Їхні сім'ї, а також сім'ї тих, хто перебував у Червоній Армії, занесли в списки заложників, ніхто з них не мав права піти з села. Закатували гестапівці Івана Дзюбу, померли з голоду за колючим дротом Федір Босий, Максим Шевченко, Григорій Кравченко та Галина Маринченко, а Галину Кривошей за підпільну прорадянську діяльність гітлерівці повісили в одному з концтаборів Ганновера.

У вересні 1943 року повернулася окупаційна радянська влада, яку на своїх плечах принесли бійці 136-ї стрілецької дивізії Червоної Армії під командуванням підполковника Івана Пузікова. Перед тим, як залишити село німці почали його палити. Згоріло понад 150 будівель. Однак, швидкий наступ червоноармійців та рішучі дії групи сільської молоді, яку очолював Дмитро Петрович Шевченко, врятували понад дві третини села від знищення.

Восени 1943 року до Червоної Армії було примусово мобілізовано кілька сотень гнідинців віком від 18 до 45 років, які змушені були воювати проти німців до кінця війни, а деякі з них стали учасниками ще й розгрому імперіалістичної Японії. Понад 200 односельців знайшли спочинок у братських могилах, розкиданих від Дніпра до Одера та Ельби. Серед них і Іван Хотович Кравченко, Герой Радянського Союзу, який загинув під час штурму Берліна. А в братській могилі, що в центрі Гнідина, сплять вічним сном сини багатьох народів колишнього Радянського Союзу, що віддали життя за відновлення окупаційної людиноненависницької радянської влади в нашому селі.

Важкими були повоєнні роки. Поволі відроджувалось напівзруйноване село. Повернулись фронтовики, які стали до мирної праці. Оживав колгосп, люди з землянок переселялись до відбудованих хат, розпочались заняття в школі. У середині 1945 року повернувся з діючої армії Федось Максимович Галатенко, який знову став директор школи. Під його керівництвом сформувався творчий колектив педагогів, серед яких особливо виділялись Марія Пилипівна Кошарна, Марія Панасівна Птушкіна, Галина Степанівна Борисенко, Марія Олександрівна Онищенко, Антоніна Назарівна Яременко, Євдокія Василівна Степанова. Велику допомогу школі надавали голови місцевого колгоспу, зокрема Петро Мефодійович Соченко та Федот Петрович Кошарний. Сприяли роботі освітнього закладу, як і загальному розвитку села, і голови сільради: Захарій Миколайович Середа, Іван Петрович Онищенко, Марко Семенович Дзюба, а пізніше Петро Артемович Буркацький, Іван Полікарпович Гусак, Микола Іванович Півторацький, Анатолій Дмитрович Торговець.

Основною господарською одиницею в селі залишався колгосп імені Чапаєва. В ньому й працювала більшість гнідинців. Переборюючи об'єктивні та суб'єктивні труднощі зростали його господарські показники. В 1956-1957 роках село в основному було електрифіковане. З 1960 по 1963 рік головою колгоспу працював Петро Васильович Глоба. Під його керівництвом господарство досягло значних успіхів і вперше мало суттєві прибутки. Це дало можливість збудувати приміщення початкової школи та розпочати будівництво ще одного приміщення для восьмирічної школи. Однак, цю справу не було доведено до кінця, бо в березні 1963 року на базі колгоспів сіл Гнідин та Вишеньки було створено радгосп «Вишеньківський». Село Гнідин стало його третім відділком, а отже, фактично втратило будь-яку перспективу для розвитку своєї інфраструктури. Правда, дякуючи випускнику Гнідинської школи 1937 року Івану Хомовичу Галатенку, який в другій половині 60-х років очолював Бориспільський райвиконком, до села вдалось прокласти дорогу з твердим покриттям. Це покращило транспортне сполучення села з містом Києвом і дало можливість більшості жителів знайти для себе роботу в столиці.

В середині 70-х років у Гнідині розпочав роботу, збудований на кошти Академії Наук України, Експерементально-технологічний завод дитячого та дієтичного харчування, який складався з двох цехів – м'ясного та молочного. Біля нього звели три багатоквартирні будинки для молодих працівників та дитячий садок. На підприємстві працювало понад 150 гнідинців.

Та роки застою, а точніше загальної кризи соціалістичної системи господарювання, позначились і на житті Гнідина. З одного боку занепадав радгосп «Вишеньківський», який поступово втрачав свої виробничі показники. Шукаючи роботу на промислових підприємствах, його залишали люди. Гнідинці більше уваги почали приділяти домашньому підсобному господарству, продукти з якого реалізовували на ринках Києва і мали поповнення сімейного бюджету. На початку 80-х років остаточно погасло вогнище сільської культури – розвалився (у прямому розумінні цього слова) сільський клуб. Проте, на цьому фоні були і певні успіхи. Так, методами народної будови були зведені нові приміщення фельдшерсько-акушерського пункту та восьмирічної школи. За державні асигнування збудували приміщення сільської ради, де розмістились поштове відділення, відділення банку, телефонна станція та сільська бібліотека.

Початок горбачовської «перебудови» став своєрідним творчим поштовхом у діяльності педагогічного колективу Гнідинської школи. Тут була створена Мала Академія народних мистецтв, головним змістом роботи якої стало відродження глибинних національних коренів та народних традицій. До роботи з учнями були залучені відомі діячі української культури: Ніна Матвієнко, Анатолій Погрібний, Дмитро Чередниченко, Галина Кирпа, Петро Осадчук, Віктор Лузан, Степан Щербак та інші. Така робота стала прикладом для наслідування в багатьох навчальних закладах України. У цей час вчителі школи розробили і видали ряд підручників та навчальних посібників, які були першими ластівками в оновленні змісту навчання, перетворенні його на справді національний. Ними були створені перші національні «Буквар» і «Читанки». Валентина Василівна Стрілько – тодішній директор школи, що з 1990 року уже набула статусу середньої, при активній допомозі небайдужих людей, вирішила питання будівництва нового типового шкільного приміщення. Влітку 1992 року відбувся перший випуск 11-го класу, а 1 вересня широко відкрила свої двері прекрасна світла шкільна новобудова. Для гнідинців це були перші реальні результати, пов'язані з проголошенням державної незалежності України.

Впродовж 90-х років змінювалось обличчя Гнідина. Зусиллями його багаторічного голови Онищенка Миколи Івановича, з діда-прадіда гнідинця, який майже три десятиліття з невеликими перервами очолював село, було реконструйовано місцеву електромережу, з'явились перші асфальтовані вулиці, за його сприяння та при підтримці громади майже завершилась газифікація села, розпочата Юрієм Романовичем Мельником. Було збудовано нові торговельні заклади, фельдшерсько-акушерський пункт реорганізовано в медичну амбулаторію та переселено в приміщення колишньої школи. Поліпшився житловий фонд села. Забудувались нові мікрорайони: Крива та Мельниця. В 2003 році, за кошти сільської ради, розпочалась реконструкція колишнього приміщення початкової школи під житловий будинок для вчителів і вже в липні 2005 року Міністр освіти України Станіслав Ніколаєнко вручив ключі від чотирьох квартир учителям-новоселам. Шкода, що передчасна смерть не дозволила бути присутнім при цьому одному з ініціаторів цієї доброї справи – Миколі Івановичу Онищенку.

90-ті роки позначились і новим творчим зростанням педагогічного колективу школи. Тут викристалізувалась оригінальна модель виховної роботи, серцевиною якої є реальні творчі справи дітей в учнівському об'єднанні «Віче». Це не просто позанавчальна робота, а завзяте рейтингове суперництво між класами за першість, за лідерство. Змагальна форма дає можливість кожній дитині як найповніше розкрити свої нахили, здібності, вподобання. Стрижнем усієї роботи є формування в дітей любові до своєї сім'ї, школи, села, району, області, держави. Їх навчають завжди з гордістю говорити «Я – українець». Така діяльність була б неможливою без творчої роботи педагогічного колективу, вагомий внесок в становлення якого зробили Раїса Олексіївна Майстренко, Ольга Яківна Ремінь, Ганна Юхимівна Дремлюга, Ольга Гнатівна Маринченко, Ніна Григорівна Кудько, Тамара Сергіївна Кондратенко, Віра Іванівна Беник, Тамара Григорівна Пільщикова, Людмила Михайлівна Підгорна, Тамара Ярославівна Майкович, Тетяна Василівна Біла, Марія Михайлівна Хамандяк і так можна назвати кожного, хто в той час працював і нині працює з дітьми. Очолював заклад з 1992 по 2006 рік Василь Іванович Галатенко. Свідченням успіхів школи стало те, що в 2003 році Розпорядженням Кабінету Міністрів України їй було присвоєно ім'я Великого Українця, відомого діяча української діаспори в Канаді Петра Яцика. З цієї нагоди 18 грудня 2003 року школу відвідав Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Шість останніх років навчальними закладом керує депутат районної ради Ніна Григорівна Кудько. У червні 2009 року школу включено до реєстру флагманів освіти України, вона є обласним опорним закладом освіти з національно-патріотичного виховання, а восени 2012 року нагороджена Дипломом «Золота Фортуна».

Сьогодні в Гнідині проживає 2800 офіційно зареєстрованих жителів, хоча реальна чисельність населення складає понад 3500 чол. Донедавна тут працював ВАТ «Регіопродукт», де трудилися понад 200 працівників, які виробляли різноманітну молочну та м'ясну продукцію. Нині ж завод не працює. Прикро, але австрійським інвесторам не вдалося подолати наші економічні, технічні та бюрократичні перешкоди і ввести підприємство в експлуатацію.

У селі діють 14 торгових закладів різних форм власності та спеціалізації.

Справжньою гордістю Гнідина є його пожежне депо з підрозділом пожежників-рятувальників. Вони визнані кращими не лише в районі, а й в області.

Весною 2005 року відбулись позачергові вибори сільського голови. Перемогу на них здобув Олександр Йосипович Лазаренко, який народився і виріс у Гнідині, а до обрання був головним інженером ВАТ «Регіонпродукт». Він працює й донині, успішно продовжуючи добрі справи своїх попередників. Село причепурилось. Воно повністю телефонізоване та газифіковане. Більшість вулиць мають асфальтове покриття. Обладнано три бювети з питною водою, дитячий майданчик у затишному сквері поблизу сільської ради, торгівельний майданчик поряд з амбулаторією. До речі, вона, як і дитячий садочок «Веселка» − одні з кращих у районі.

Ми згадали багатьох голів села. Варто, мабуть, назвати й імена секретарів сільської ради, бо ж саме вони безпосередньо працюють з односельцями. Отож, свого часу на цій відповідальній посаді перебували: Тиміш Володимирович Черняхівський, Михайло Павлович Черняхівський, Ларіон Гнатович Білокриницький, Устя Федорівна Набоченко, Катерина Ананіївна Маринченко, Тетяна Панасівна Онищенко, Валентина Омелянівна Дем’янішина, а нині − Валентина Михайлівна Норець.

Кожен населений пункт славний перш за все своїми людьми. Є чим пишатись і Гнідину, як сьогодні, так і в минулому. Не кожне село може похвалитись, що серед його жителів був повний Георгіївський кавалер. А саме таким вернувся в рідне село з Першої світової війни Дмитро Іванович Онищенко.

Його родич Василь Олексійович Онищенко став, у вже тепер далекому 1954 році, чемпіоном світу з кульової стрільби, а потім неодноразово перемагав та встановлював рекорди на чемпіонатах СРСР та України.

Славні спортивні традиції свого однофамільця та сусіда продовжила випускниця Гнідинської школи та Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Неля Онищенко. Вона обрала для себе не зовсім жіночий вид спорту – бокс, досягнувши значних успіхів: кілька разів володіла Кубком та титулом чемпіонки України, була бронзовим призером чемпіонату Європи.

Ще в юні роки небо поманило Антона Максимовича Галатенка. Спочатку він навчався в аероклубі, потім закінчив авіаційне училище і, ставши пілотом, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, а після її закінчення продовжував службу в урядовій авіації СРСР і був серед членів екіпажу літака, що доставив у дні Карибської кризи 1962 року Анастаса Мікояна на історичні переговори з Джоном Кеннеді, президентом США.

Окремо слід згадати і Йону Васильовича Шевченка, актора та театрознавця, що походив з гнідинської селянської сім'ї. Він був одним із засновників легендарного «Молодого театру», а потім тісно співпрацював з Лесем Курбасом в театрі «Березіль». Репресований 1937 року.

Кандидатами наук у повоєнні роки стали Михайло Климович Коваль та Микола Каленикович Кудько. Перший, будучи незрячим з семи років, зумів закінчити школу, інститут, стати викладачем історії, захистити кандидатську дисертацію та плідно працювати в Інституті історії АН УРСР. Другий – обрав військову кар'єру. Пройшовши вогняними дорогами Другої світової війни, після її закінчення став військовим інженером та працював у славетному КБ Сергія Корольова, беручи безпосередню участь у створенні космічних літальних апаратів, за що був удостоєний Державної премії СРСР. Мав військове звання полковника.

Серед перших випускників Гнідинської семирічки був і Кравченко Іван Хотович. У 24 роки за мужність і героїзм, виявлені в боях з фашистськими загарбниками, йому присвоїли високе звання Героя Радянського Союзу. Але 1 травня 1945 року в Берліні відважний танкіст загинув.

З теплотою старожили Гнідина згадують про Дзюбу Івана Андріяновича − сільського священика, який багато років у повоєнні часи очолював парафію Гнідинської Свято-Миколаївської церкви. Він молитвою умів лікувати душі людські, а його роботящі руки забезпечували гнідинців різноманітними столярними виробами. Були випадки, коли рятуючи людей від повені, він майстрував човна навіть у Великдень. «Працювати не гріх», – любив повторювати отець Іван.

Звання «Майстер – золоті руки» за унікальні прийоми обробки скла отримав робітник заводу «Арсенал», наш односелець Михайло Кузьмович Босий. Він був нагороджений орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора. Так держава відзначила його заслуги у виготовленні оригінальних деталей до пристроїв, що керували польотами космічних апаратів. Був випадок, коли кілька спеціалізованих інститутів не могли знайти спосіб як з належною точністю обробити складну оптичну призму, а Михайло Кузьмович за одну ніч, використовуючи «надскладне» обладнання у вигляді каструлі з водою та свої природні здібності, знайшов необхідну формулу.

Коли в квітні 1986 року весь світ облетіла страшна звістка про Чорнобильську трагедію, серед тих, хто став на боротьбу з атомною смертю, був і спеціалізований батальйон під командуванням Миколи Федотовича Босого. Його бійцям не тільки вдалося заглушити четвертий реактор, а й прокласти під нього трубопровід для подачі рідкого азоту, чим була відвернута небезпека термоядерного вибуху, руйнівні наслідки якого передбачити неможливо.

Коли в період розбудови незалежної України постало питання про відродження національних традицій, виховання справжніх патріотів і виникла необхідність у створенні символіки кожного населеного пункту, нам, гнідинцям, не довелось звертатись до послуг якихось сторонніх спеціалістів. Проект Герба та Прапора Гнідина був розроблений тодішнім одинадцятикласником нашої школи Василем Бондаренком, який ставав неодноразовим переможцем та призером районних і обласних олімпіад з образотворчого мистецтва. Гімн села створили випускник школи 1951 року, заслужений артист України Анатолій Самійлович Маринченко (на жаль, уже покійний) та теперішня директорка школи, її випускниця 1975 року Ніна Григорівна Кудько.

Ми згадали про небагатьох із тисяч тих, хто свого часу топтав гнідинську землю. Вони любили свій Гнідин, його мальовничі околиці, сіяли хліб і косили траву, стрічали сонячні світанки і милувались солов’їними вечорами, народжували і ростили дітей, захищали рідну землю від ворогів, творили історію. Без них, часто нині вже безіменних, не було б сьогодення. Нехай ці сторінки будуть для них своєрідним пам'ятником.

http://uk.wikipedia.org

 

 

 

СЛУЖІННЯ АРХІЄРЕЯ