Історія СМТ Велика Димерка

Cелище міського типу Велика Димерка має понад 600-річну історію. З давніх - давен жителі цих казково - лісових країв займались землеробством, скотарством, мисливством і ремеслом. В народі ходять легенди, що ніби в Димерці набагато раніше, аніж в навколишніх селах почали робити димарі в хатах. Звідси й первісна назва - Димарка (пізніше Димерка). Інше походження назви пов'язують з тим, що димерці займались варінням смоли, дьогтю, випалюванням вугілля, - "димними ремеслами".

В Іпатіївському літописі від 1158 року розповідається, що князь Ярополк Ізяславович подарував мо­настиреві "Небельскую волость". Дуже вірогідно, що в цей час Димерка попала під владу Києво - Печерської Лаври. У 1239 році в лівобережну Київську Русь прийшли татаро - монголи, які не залишали після себе ні міст, ні сіл. Люди втікали від ворога, ховались в лісах, а потім повертались на попели­ща і відбудовували зруйновані житла. Татари чоловіків убивали, а жінок і дітей брали в полон. Та рішучі і сміливі люди не корились завойовни­кам, чинили опір. Літопис розповідає про цікавий випадок. В одній хаті лишились дід і баба. Якось ранком баба топила піч. До оселі увірвався татарин і почав душити діда в сінях. Хоробра бабуся не розгубилася. Вона вихопила з печі чавун з окропом і вилила на чужинця. В 1240 році татаро - монголи на чолі з ханом Батиєм захопили Київ, зруйнували його і Печерський монастир. 240 років панували чужинці на Русі . На зміну татарським поневолювачам у край прийшли нові польські магнати. В державному історичному архіві є відомості про те, що в 1392 році село, яке входило до Остерської волості було віддане "Митьке Сокире из рода Гольшанских". Ось цей рік а також дату 14 жовтня і взято за відлік часу від заснування.

Є й інші міркування . В 1863 році "Черниговские епархальные известия писали: "таким образом более чем вероятно, что Дымерка еще до татар. принадлежала Лавре й населена ею". Отож вірогідно, що поселення з назвою Димерка засновано у XII сто­ літті на шляху Київ - Новгород. Перші мешканці поселились біля озера Міхов. З 1569 року за Люблінською унією польська шляхта захопила лівобережжя, куди входили поселення Броварщини. Тривалий час поляки були в управлінні Лаври, яка з 1616 року за рішенням короля Сигизмунта III одержала володіння на лівобережжі.

1628 рік . Селом володіють князі Аксаки. 1650 року Димерка переходить у володіння Петра та Яна Виговських - київських воєвод. В 1651 році з допомогою козаків Катерина Аксак захоплює село, а з 1680 року за указом цариці Софії Олексіївни Романової "село Дымерка с деревней Богдановкой утверждено за Киевской Лаврой". У 1764 році в селі налічується 102 двори, 174 хати, 641 житель. Біля села знаходилось озеро Кулівщина, про яке також згадувалось у документах .

У 1750-1751 роках, як свідчать архівні документи, точились довгі сварки за володіння землями димерців між Києво - Печерською Лаврою , Києво-Видубецьким монастирем і Києво-Фроловським монастирем. Монастирська панщина у Димерці у ці часи складала 2 дні на тиждень з кожного двору і з однієї душі. У 1777 році у Димерській вотчині повстали селяни, прогнали лаврських управителі і обрали адміністрацію з місцевих жителів.

В 1780 році село Димерка належало до Київського полку, Гоголівській сотні, єпархії Києво-Печерської Лаври. Історичні документи стверджують : " Село в окружності мало 4 верстви, в довжину верств 2, в ширину півверстви. Населення було 1367 душ, в тому числі чоловіків 708, жінок - 659. В селі було 12 шевців, З кравця, 4 коваля, бондарів 4, ткачів - 20. Хат в селі було 210. Більше всього сіяли жито, гречку, горох, ячмінь, льон, коноплю. Сади були з яблунями і вишнями ".

Запис 1784 року : ". . . из имеющихся при церкви книг видно, что одна по единой церкви в Дымерке были за 220 лет, от того же времени с правки собрать не с чего. Следовательно, по церковним памятникам храм существовал в Дымерке и прежде в 1569 году . На это указывает и церковная земля, которой ныне до 40 десятин, нынешний храм довольно обширный, построен Киевской Лаврой в 1782 году и освящен в 1785 году. Храм строил Олишовец Иван Литошевский и окончил Тимофей Михалка из Пикуля. Иконостас работы Йвана Мышеловца из Лавры. Иконостас в 3 яруса. На южной стороне храма старовинная икона в.м.Георгия с надписью от времени затершейся, но в которой видно 1712 год. Датохранительница в 1783 году, кипарисный крест в серебряной оправе с надписую сделал Кирило Донец в 1784 году. Чаша серебряная с надписью сооружена до Храму Покрова богородицы Дымерского коштом Ивана Турчинского". І далі в церковних книгах зазначено : " Так до устроения шоссе большая дорога в Киев шла через Дымерку, ехавшая императрица Екатерина II в 1787 году остановилась в монастырском Дымерском дворе. Вот рассказ об этом 90- летнего старика тех времен Данила Гарбузы : "Ми тоді робили на панщині з Василем Забережним на дворі, коли цариця до нас прямо в двір приїхала, бо чутки ще й попереду були, що буде їхати цариця. Ми з Василем хотіли втекти, але так і наткнулись на неї, так і умерли, стоїмо ні живі, ні мертві. Коли ж вона побачила нас та підійшла ближче та бачить, що ми злякалися і каже : " Не бійтесь, що ви тут робите ?" Василь в цей час ніс налигач, воли залигалить. Вона хотіла щось розпитати, та з'явився городничий і архімандрит і перебили". Будинок монастирський, де зупинилася цариця Катерина, стояв серед села на південно-східному березі озера Міхов.

Від 10 квітня 1786 року за указом цариці Катерини II феодальне володіння монастирів України було відібране в казну, монастирі взяті на повне утримання держави. Після цього указу димерські селяни стають казенними. З цього часу почалося розшарування селян. Одні багатіли, а інші бідніли. Димерцям пам'ятні 1804, 1821, 1853 роки. В 1804 році сарана спустошила всі поля, а в 1821 році сильна засуха не дала виростити врожай. Це загрожувало страшним голодом, та населенню надано допомогу. В 1853 році спалахнула епідемія холери. На щастя, вона забрала лише двох жителів села. До будівництва брукованого шосе з Києва до Новгорода, а пізніше і Петербурга, дорога була грунтова і проходила від розвилки з Броварів через нині житловий масив, понад лісом. А далі Броварською та Заліською вулицями села Димерки вона ішла на Семиполки і Чернігів. Цим шляхом 15- річним юнаком на початку вересня 1829 року їхав Тарас Шевченко в обозі дворових кріпаків Енгельгарда з Києва на Вільнюс, куди молодий пан був призначений ад'ютантом при генерал-губернаторі. Пізніше про цей шлях Тарас Шев­ченко писав : " Далекий шлях , пани - брати знаю його , знаю ! Аж на серці похолоне як його згадаю ". В 1836 році розпочалось будівництво шосе Київ - С.-Петербург. В 1847 році було вже прокладене бруковане шосе по Броварщини. Шосейну дорогу Київ - С.-Петербург відкрито 1 липня 1861 року. Т.Г.Шевченко, буваючи в Броварах, чув переказ людей про знедолену скривджену паничем-москалем дівчину, яка втопилась на шляху на Московщину. В народі говорять, що дійсно, цей випадок мав місце в озері біля Димерки. Пізніше цей епізод Т.Г.Шевченко описав у своїй знаменитій поемі "Катерина". 1857 року в Димерці було 330 дворів, 2774 душі. В 1868 році зі сторони Ніжина пішов перший поїзд до Броварів по збудованій залізниці, яка пролягла повз Димерку. Бровари стали пасажирським вокзалом міста Києва. Через рік залізницю було проведено до ст.Дарниця, а з 1870 року по збудованому залізничному мосту через Славутич пішов перший поїзд з Росії до Києва. У 1910 році через ланцюговий міст було прокладено трамвайну колію від Поштової площі до Броварів. Спочатку трамвайні вагончики тягли коні, а згодом став до ладу моторизований трамвай. Мешканці Димерки пішки й кіньми по старому Броварському шляху діставалися до Броварів, а далі трамваєм їздили до Києва. Трамвай функціонував до 1941 року.

В 1897 році проходив перший перепис населення Російської імперії. На той час у Великій Димерці мешкали 4912 осіб. Після земельної реформи 1861 року швидко пішло в селі розшарування. Як свідчать старожили села В.Димерка, тільки половина господарств села мала тягло і могла сама обробляти свої поля. Бідні люди могли обробляти землю тільки спільними зусиллями. При першому поділі монастирських орних земель, який був у 1857 році, на одну ревізійну душу (чоловіка) давали наділу три десятини. У 1905 році був другий поділ землі - 2,5 десятини на душу, а в 1910 році після третього поділу на одну душу припадало 1,75 десятини. На дівчат наділів землі не давали. Лише коли в сім'ї було не менше п'яти дівчат, то на них давали один наділ, як на одного чоловіка. Податки були великі, за одну десятину землі платили 1 крб. 25 коп. На той час це були чималі гроші, бо сільськогосподарські продукти коштували дешево, а заробітки були мізерними, та й не було де заробити. В другій половині XIX століття в селі розпочались навчання селянських дітей. Діти ходили вчитись до сільського дяка, навчались у його будинку, який стояв проти будинку священика. Діти вчилися читати церковнослов'янським алфавітом, рахувати і писати цифри. Пізніше сільська община купила будинок з колодязем і сараєм у якогось господаря села, де тепер сільський парк. Тут і було організовано сільську школу. Вона мала одну класну кімнату та кімнату для вчителя. Навчання в школі тривало 3 роки. Цю школу закінчили ЗО чоловік, в тому числі і одна жінка. В 1899 році це пристосоване для школи приміщення община продала купцю за 300 крб. У 1899 - 1900 роках у Великій Димерці було побудовано школу на кошти місцевих органів самоврядування. Перша школа була побудована проти теперішньої школи комбінату і мала три класні кімнати і квартири для вчителів. До і 905 року навчання в школі було трирічним. В 1905 році третій клас закінчило 8 учнів. В 1906-1907 роках термін навчання в школі було продовжено на один рік.

Восени 1905 року інспектор народних училищ відвідав школу села Велика Димерка. Збереглась його доповідна записка : "Учнів 113, в тому числі 6 дівчаток. Педагогів три : законовчитель та два вчителі". Через рік той самий інспектор знову відвідав школу і записав : "Учнів - 82. Решта змушені були залишити школу. Книг у бібліотеці та навчального приладдя не добавилось".

Ще в гіршому стані в ті часи, ніж освіта, була охорона здоров'я. Ні медпункту, ні лікарні Димерка не мала. Лише в 1902 році був відкритий фельдшерський пункт у новозбудованому 1901 році будинку. Пізніше медпункт переведено у будиночок залізничного майстра. У 1909 році він згорів. До 1923 року медпункту у В.Димерці не було.

Імперіалістична війна . Вже на самому її початку було проведено загальну мобілізацію чоловіків від 20 років. Спочатку не підлягали мобілізації сини одинці, але вже у 1918 році мобілізували і їх. Із спогадів старожилів села Велика Димерка відомо, що під час першої імперіалістичної війни загинуло на фронті біля 50 чоловік. Після Жовтневої революції Великій Димерці було передано 200 десятин землі пана на території теперішнього хутора Тарасівка. Цю "землю розділили між малоземельними по 0,5 десятин безкоштовно, селяни засіяли її. В 1918 році німецько-австрійські війська порушили Брестський мирний договір і окупували Україну, почали повертатись старі порядки. Йшла громадянська війна. У Велику Димерку приїхав загін карателів і наказав селянам звезти 1/3 частину врожаю з панської землі. Та вивезти врожай із села не вдалося, бо в цей час під'їхав бронепоїзд із червоноармійцями і загін окупантів було розбито. Після революції в селі організовано комітети незаможних (комнезами). В 1923 році відбувся новий адміністративний управлінсько - територіальний перерозподіл. В 1923 році утворені Броварський, Гоголівський, Семиполківський райони. Згідно з постановою Пленуму Київського губвиконкому від 13/14 червня 1924 р. в село В . Димерку було переведено районний центр Семиполківського району. В 1930 році було ліквідовано Великодимерський район. Навколишні села перейшли під управління Київської міськради. В квітні 1937 року Бровари стали районним центром, до якого було приєднано і Велику Димерку. В 20 - ЗО роки населення В. Димерки швидко зростає і в 1925 році становить 8263 чол. З метою залучення селян до землі і для кращого її обробітку в 1924-1925 роках організовуються хутори: Калинівка, Миколаївка (по літківській дорозі за озером Дьогтярка під лісом - де тепер дачі), Тарасівка, (Жердівської сільської ради). Збільшився по населенню хутір Скибин (перший поселенець хутора був житель Скиба, який поселився в 1900 році), куди переселилась частина димерців. Переселення в ці хутори тривало аж до 1928 року.

В 1924 році закінчено будівництво школи недалеко від церкви. Спочатку в ній розмістився райвиконком.

За роки перебування в селі районної влади тут збудовано велику кількість адміністративних та культурно - побутових закладів: Будинок райвиконкому (де тепер шкільний комбінат), аптеку, клуб на 1000 місць, де розмістилась бібліотека, читальний зал, просторе фойє; ліве крило було відведено для гуртків художньої самодіяльності, де в довоєнний період розмістилась поліклініка. Трохи пізніше в 1937 році було закінчено будівництво лікарні на 100 ліжок, з пологовим відділенням. В селі був свій радіовузол.

В 1929 році розпочалась колективізація, в селі організовано колгосп - комуну "Поступ" з 15 сімей. Всього з 1929 по 1932 рік в В . Димерці і навколишніх хуторах організовано 10 колгоспів . Перед війною було 6 колгоспів в селі і 2 на хуторах . Одночасно з колективізацією тривало розкуркулювання селян. В 1933 році спалахнув голодомор, вмирали не тільки окремі жителі, а й цілі сім'ї. Після організації колгоспів розпочалось будівництво тваринницьких приміщень, парникових господарств, збудовано 2 млини, олійниця, пекарня та ін. Закладались сади та ягідники. З того часу почали вирощувати екзотичні на той час овочі: помідори, перець, баклажани . В 1937 році електрифіковано житлові будинки димерців. Селянам, які вступали в колгоспи, земельні ділянки зменшувались до 0,60 га, що спричинило різке зниження поголів'я овець та молодняку ВРХ в домашніх господарствах. Оплату праці в колгоспах проводили в трудоднях, на які в кінці року після виконання державних замовлень та натуроплати МГС, нараховували натуральну та грошову оплату. В переважній більшості років це була мізерна оплата. З появою тракторів коні ставали другорядною тягловою силою, на яку зверталось мало уваги і вони часто ходили по полях як безгосподарні. В 1937 році з околиць села до центру "переселено" велику кількість будинків, а та земля перейшла у сівозміни. В 1920 році початкова школа стала називатись "єдина трудова". В 1925 році відкрито школу селянської молоді в побудованому на рік раніше приміщенні . В 1934 році відбувся перший випуск сьомого класу. Наступного року у В.Димерці вперше почалося навчання у восьмому класі (початкова школа, яка містилася в збудованому 1900 року приміщенні, перейшла в нову споруду, колишній будинок райвиконкому і стала семирічкою, а згодом середньою школою). Перший випуск десятого класу відбувся в 1938 році Напередодні війни у всіх трьох школах села (третя школа, початкова, була по вулиці Бобрицькій), навчалося 1518 дітей. Перед війною в селі існували колгоспні дитячі садки.

На світанку 22 червня 1941 року мирна праця людей була порушена віроломним нападом гітлерівської Німеччини. За рішенням уряду розпочалася евакуація колгоспної техніки і худоби на схід, в глибокий тил країни. Трактори відправляли своїм ходом, а худобу окремими табунами переганяли подалі від лінії фронту. 17 вересня 1941 року село окупували німецькі війська, які увійшли з північної сторони. Жителі села покидали свої оселі і йшли в напрямку Богданівки. З 1942 року молодь села почали вивозити на каторгу в Німеччину. У німецьке рабство було забрано 409 димерців. Молодь збирали в центрі села і гнали по Броварському шляху в супроводі німецьких солдат на станцію Бровари, де заганяли в товарні вагони і відправляли на захід.З часу окупації села гітлерівці почали чинити над селянами чорні справи. Всі сільські активісти і їх сім'ї були взяті на облік. У звіті Київського обкому про спільні бойові дії проти німецько - фашистських загарбників партизанськими групами братів Науменків та десантно-диверсійною групою під командуванням К.С.Гнідаша писалось :" . в конце июня 1942 года было установлено, что по линии железной дороги Киев - Нежин ежедневно проходит 50-60 эшелонов противника с живой силой, продовольствием и техникой. 5 июля 1942 года группой быласовершена диверсия. Под руководством Гнедаша и Науменко группой десантников между станциями Великая Дымерка и Богдановка была подорвана в трех местах железнодорожная линия и заложено 5 мин замедленного действия. Взрыв произошел лишь во время ремонта пути. Железнодорожная линия была выведена из строя на 48 часов . Э ти диверсии обеспокоили немцев. В село Великая Дымерка Броварского района прибылнемецкий карательный отряд, жестоко расправившийся с мирным населением, заподозренным в связях с партизанами. Было повешено 6 жителей э того села".

Не пам'ятають димерці страшнішого дня, як день звірячої розправи над безневинними людьми рідного села. 8 серпня 1942 року гітлерівці з участю поліцаїв зігнали все населення села у центр, на подвір'я середньої школи, де на осокорах уже були підготовлені перекладини з петлями. На очах населення усього села фашисти стратили Семена Степановича Бардаша, Івана Пилиповича Євтушенка, Семена Терентійовича Гришка, Савку Гнатовича Половка, Гаврила Мусійовича Гарбузу, Анастасію Макарівну Губську, Савелія Гнатовича Половка. Коли дійшла черга до голубоокої Дуні Безсмертної, люди ще більше жахнулися. Хіба можна чинити розправу, коли до материних грудей пригортається дитина! Фашисти вирвали у матері дитя (дочку Євдокії Йосипівни Безсмертної - Анюту), а матір повісили. Ще не раз гітлерівці вдавалися до варварських розправ. Весною 1943 року вони вивезли за село сім'ї із В.Димерки та Богданівки і розстріляли. Серед розстріляних було понад 27 димерців.

Так, в переддень визволення села Червоною Армією гітлерівці спалили понад 942 оселі громадян села, а також школу, лікарню, будинок культури, приміщення сільської Ради, всі колгоспні приміщення тощо. Село Велика Димерка було звільнено Червоною Армією 23 ве­ресня 1943 року. Шанують і пам ' ятають жителі селища Велика Димерка тих, хто віддав своє життя в боротьбі з німецькими загарбниками. В центрі села на братській могилі ростуть квіти, в дні свят трудівники, учні, ветерани вшановують пам'ять про загиблих біля меморіалу.

Повоєнні роки - період відбудови та розбудови села, В 1950 році відкрив: для відвідувачів двері сільмаг, методом народної будови на місці спаленої школи зведено нову середню школу. У 1955 році побудовану чайну. В 1958 році в центрі виріс сільський Будинок культури на 500 місць. Та особливо розширилось будівництво в селі з часу організації на території його радгоспу "Великодимерський" (1959 рік). Збудовано гуртожиток на 100 чоловік та на кожному відділку гуртожитки на 50 чоловік, зведено 6 2- поверхових будинків і один 3- поверховий на 18 квартир. Всього радгосп збудував житла на 100 квартир , 8- річну школу на 9 класних кімнат, а в 1975 році - 3- поверхову середню школу на 1176 учнів , а стару школу віддано районному комбінату юних техніків. Радгосп збудував три дитячі садки, ремонтну майстерню, автогаражна 20 автомашин, консервний цех та ін.В 1964 році в село надійшов природний газ.

В 1963 році розпочато, а в 1965 році закінчено будівництво дороги з твердим покриттям. Ця дорога з'єднала Велику Димерку з шосе Київ - Чернігів. З 1966 року розпочався регулярний рух автобусів з села до районного центру Бровари і столиці - міста Києва. Прокладено дорогу з твердим покриттям від центру села до залізничних платформ Димерка та Парникова (1970 - 1981).

З кожним роком змінюється на краще, розбудовується селище міського типу Велика Димерка, в якому нині мешкає понад десять тисяч чоловік, відкриваються приватні магазини, заклади обслуговування населення, розвивається інфраструктура. Економічне обличчя нашого населеного пункту визначають такі важливі підприємства, як завод "Кока - Кола", фірма "Мономах", взуттєва фабрика та інші сучасні виробництва. Особлива судилася Великій Димерці доля, багатогранна та славна у неї історія - у красуні Великої Димерки, що прийшла в наш час з глибини віків і нині впевнено крокує у майбутнє.

http://dymerka.ho.ua