Історія села Воропаїв
Історія села Воропаїв сягає часів Київської Русі, про що свідчать назви урочищ періоду монголо-татарської навали: Батич, Побите, Винничище. Оповіді про цей період історії передавалися пращурами від покоління до покоління і дійшли до наших днів.
Хронологія пізнішого періоду, підтверджена документами, має таку історію. У 1672 р. гетьман Самойлович надав село Воропаїв, у власність полковничу, київському полковникові К.Солонині. У 1676р. це надання було стверджено царською грамотою. В 1695 р. село Воропаїв стає власністю Києво-Печерської Лаври і це стверджено тоді ж царською грамотою . Належність с.Воропаїв Києво-Печерської Лаврі прослідковується в документах до 1888 року.
За часів Козаччини с.Воропаїв входить до складу Київського полку Остерської сотні. А після руйнуваня Запоріжської Січі відбувається реформування адміністративного і військового підпорядкування.
В 1820 р. Воропаїв входить до восьмого кавалерійського округу українських військових поселенців. За адміністративно-територіальним поділом с.Воропаїв входило до Чернігірської губернії Остерського повіту.
Щодо походження назви села існує декілька легенд. Найбільш поширеною серед них є легенда про перевіз через річку Десну, бо шлях, яким рухались каравани по берегах рік, був небезпечним, адже в лісах було багато розбійників (ворів), що нападали і грабували їх. Така діяльність розбійницьких ватаг привела до того, що торгові каравани міняли шляхи переїздів, щоб уникнути небезпечних зустрічей. І тоді було введено брати плату грошима за безпечний проїзд та супровід - пай. Поселення, що мало постійний характер такого роду діяльності і стало називатися - Воропаїв.
Село було спочатку розташоване на березі річки Десна, але коли вона стала все частіше руйнувати помешкання селян, люди стали переселятися у безпечніше місце, де згодом збудували церкву та школу. З 1924 року до сьогодні це Київська область.
У 1931 році було організовано артіль „Червоний коммунар".
Під час голодомору 1932-1933 рр. загинуло понад 50 селян. Багато людей врятувалося завдяки лісу та річці. Як згадують старожили, матері відвозили своїх дітей до Києва та залишали їх там, тому що вони могли легко померти в селі від голодної смерті. В місті ж їм давали притулок у лікарнях і дитячих будинках. І лише після довгих років розлуки вони могли повернутися додому.
У часи Великої Вітчизняної війни у силосній ямі с.Воропаїв фашисти розстрілювали мешканців сіл Вищедубечанського району. А в 1943 році, при звільненні села, гітлерівці спалили заживо активістів с.Воропаїв та саме село.
Після війни спільними зусиллями було відбудовано село. Побудовано нову школу, будинок культури, колгоспні контори, млин, придбали лісопилку, ферми. Колгосп "Червоний комунар" ставав двічі мільйонером, представників колгоспу часто запрошували до Москви на виставку.
Культурне життя села теж било ключем. Місцевий драматичний колектив запрошували до столичного театру імені І.Франка, а пьєсу, яку він там поставив, було показано по телебаченню.
У 60-х роках було утворено радгосп "Жулинський", а згодом "Пірнівський".
