Подвиг святих Бориса і Гліба
Наче дві яскраві зірки серед темних хмар сяяли два святих брати поміж дванадцятьма синами Володимира. З юних літ був сповнений Борис благодаті Божої і читання божествених книг було улюбленим його заняттям. Найбільше любив він житія святих мучеників, ніби передчуваючи і свою власну долю, і, читаючи їх, зі сльозами молився Господу: «Владико мій, Іісусе Христе, сподоби і мене в числі Твоїх угодників, даруй мені ходити по стопах їх, щоб не вознестись мені суєтою мирською, але хай просвітиться серце моє розумінням заповідей Твоїх; не позбав і мене того дару, котрого сподобив всіх тих, хто догодив Тобі од віку, бо Ти є Бог Істинний, помилував нас і вивів із темряви до світла». Так часто молив він Бога, а святий Гліб, сидячи поряд з братом, слухав уважно, коли той читав і разом з ним молився, бо нерозлучний був з блаженним братом своїм, постійно повчаючись від нього, і хоч ще був в дитячому віці, але розум вже мав зрілий; за прикладом свого батька, милував він бідних, сиріт та вдовиць. Тому й чадолюбивий Володимир особливо любив цих двох своїх синів, заради християнських чеснот, якими вони різнились від інших братів.
Борис в Святому хрещенні був названий Романом, а Гліб — Давидом, і на обох почивала благодать Божа.
Зовсім протилежними якостями душі відзначався Святополк. Це був чистий язичник, не один раз повставав він проти батька свого та святої віри. Був він вкрай честолюбний та владолюбний. З заздрістю дивився він на Бо-риса, так як боявся, що той буде змагатися з ним за владу.
15(28) липня 1015 року помер св. Володимир. Святополк поспішив зайняти престол батька в Києві. Щоб добитись влади, він вважав дозволеним все: саме любов до влади стала причиною того, що він рішився на вбивство братів своїх.
Звістка про смерть батька дійшла до Бориса в той час, коли він стояв з військом на ріці Альті, біля Переяславля. Гірко плакав Борис по своєму батькові. Дружина пропонувала йому йти до Києва і, зкинувши Свято-полка, що незаконно зайняв Київський престол, сісти там самому, згідно з заповітом Володимира. Але Борис не згодився на це: «не можу підняти руки на брата», сказав він дружині; «батько мій помер і хай брат буде мені замість батька». Після такої відповіді військо залишило Бориса, він зостався лише з малою кількістю вірних воїнів. Тут, на ріці Альті і настигли його послані Святополком вбивці. І саме в цьому велич християнського подвигу Бориса: маючи змогу уникнути смерті, більше того — законно зайняти залишений йому св. Володимиром Київський престол — він, як вірний учень Іісуса Христа, вирішує нести свій хрест до кінця: скоріше стати жертвою самому, але не підняти руки на брата. Перед лицем своїх убивць він молиться, щоб Господь не поставив їм це в гріх.
Жахливе вбивство сталось 24 липня/6 серпня 1015 року. Цей день свята Православна церква вшановує як день пам'яті обидвох святих братів-страстотерпців.
Блаженне тіло Бориса було привезене до Вишгорода і таємно поховане при церкві св. Василія.
Майже така ж доля спіткала і молодшого брата. Бо після вбивства Бориса Святополк замислив вбити і Гліба. Жодного опору не вчинив святий, але як ягня був заколотий вбивцею. Це сталося 5(18) вересня 1015 року на ріці Смядині біля Смоленська.
Вбивці кинули тіло святого Гліба між колодами поблизу берега в глухому лісі, закидавши його трохи хмизом. Ніхто з жителів Смоленська не знав про місце, де знаходилось тіло святого, але Бог, прославляючий угодни-ків Своїх, прославив і св. Гліба: то стовп вогненний з'являвся на тому місці, то чувся спів ангелів. Через деякий час мисливці випадково знайшли тіло святого і воно було цілим і зовсім не пошкодженим ні часом, ні дикими звірами. З хресним ходом тіло святого було перенесене до Смоленська і там з великими почестями поховане. І вже згодом, при Ярославі, було перенесене до Вишгорода. Преподобний Нестор, згадуючи подвиг святих братів, каже: «Вони обидва є славою князів наших і заступниками землі Руської, що знехтували славою світу цього, а Христа возлюбили. Вони зволіли по стопах Його іти, овечата Христові добрії, які, коли їх тягли на заколення, не противились, ні втекли од насильної смерті і тому із Христом воцарилися у вічній радості. І, дар зцілення прийнявши од Спаса нашого Іісуса Христа, вони щедро подають його недужим, які з вірою приходять у святий храм їхній, поборників отчизни своєї».
