Історія села Любарці
Щодо назви села досі не існує єдиної думки. Одна з легенд говорить про те, що колись річка Альта була судноплавною. Одного разу корабель, яким пливла княгиня Люба, сів на мілину. Княгиня змушена була висадитися на невеликому острові посеред ріки, де був терем. Тож і місцину було названо, як «Люба на ріці сиділа». Свідченням цього є народна назва вулиці Лесі Українки — Дворець. За іншою версією, назва села походить від назви притоки Альти — Любки. Існують також пояснення назви від імені першого поселенця (Любар), чи від оповідок про те, що знатні люди колись обирали тут собі дружин-любок.
Давні часи
Найдавніші археологічні пам'ятки на території Любарець датуються IV–III тис. до н. е. В урочищі Хвощувате було знайдено рештки посуду доби міді. Довкола села розташовано чимало скіфських курганів. Найбільше їх — біля північно-західної околиці. Курган «Глушевська могила» віднесено до списку об'єктів національної спадщини[1]. У києво-руську добу тут було засноване городище (межа Х-ХІ століть) як елемент оборонної лінії від кочового Степу. Нині рештки цього поселення можна віднайти поблизу північно-західної околиці села. Мало округлу форму, 23 метри в діаметрі, з усіх боків було оточене ровом.
Нова доба
Уперше в письмових джерелах і на нинішньому місці під назвою Любарів село згадується 1622 року. Населений пункт був достатньо значним, щоб 1650 року під назвою «Lubarez» з'явитися на мапі України, складеної Бопланом. За даними 1859 р. значиться як власницьке, казенне і козацьке, розташоване на березі р. Альта, дворів 219, жителів 2545. У січні 1869 р. при Михайлівській церкві відкрита благочинна бібліотека, якою завідував священик Лев Кепа—Овдієнко. Бібліотека мала журнали, книги переважно релігійного змісту. У XVIII ст. збудована дерев'яна церква. 1863 р. вона мала 60 десятин землі, 183 крб. прибутку. До революції 1917 р. в селі господарювали пани Лихотинські, які мали 250 десятин землі. Лиха доля багатьох жителів змусила виїхати в Сибір. Революційну роботу в селі проводив А. М. Гопкало, котрий навчався в Київському ун-ті св. Володимира. Через нього та інших товаришів з Києва до села потрапляли листівки із закликом скинути панське ярмо. Їх розповсюджували місцеві жителі Дикий та Осляка. Функції шпигуна виконував сільський священик, який доносив усе в поліцію. За його сигналом було арештовано А. М. Гопкала і відправлено в Сибір. За кошти земства в селі була збудована земська школа, а держава спорудила церковно—приходську школу. Три вчителі навчали 60 учнів. За переказами старожилів, на початку ХХ століття століття тут проживало вже 9 тисяч мешканців. Проте документи перепису 1926 року називають іншу цифру — 5363 жителі.
Міжвоєнний період
1917 р. А. М. Гопкало повернувся із заслання. За його ініціативою та підтримці Матвія Прасола, Михайла Заболотного, Евгена Коваленка відкрито хату—читальню, організовано драмгурток. 1924 р. створено товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Шлях», його заснували Карпо та Григорій Грицаї, Кузьма Король, Данило Коломієць. Того ж року артіль придбала трактор. Першим трактористом був Евген Коваленко. З кінця 20-х років розпочалася колективізація. У Любарцях 1930 року було утворено 4 колективні господарства — «12-річчя Жовтня», «Імені Другої п'ятирічки», «Червона Зірка» та «Імені Д. З. Мануїльського». Дотепер любаряни так називають частини села. Значного удару завдав голодомор 1932-33 років. За офіційними даними, від голоду померли 86 мешканців села. Однак реальна кількість загиблих є значно більшою і може сягати 500–800.
Друга світова війна
Чорною сторінкою в житті села стала Друга світова війна. Нацистська окупація почалася 21 вересня 1941 року. За час окупації було закатовано 13 чоловік, вивезено до Німеччини 28, спалено 116 хат. На фронтах загинуло 435 любарян та тарасівчан. У братських могилах на території сільської ради поховано 113 воїнів. У останні дні окупації були спалені приміщення школи та 1128 хат . Окупація закінчилася 21 вересня 1943 року. Цей день нині відзначається як День села.
Від 1943 до сучасності
По закінченні окупації розпочалася відбудова та перехід до мирного життя. Вже навесні 1944 року комсомольська організація колгоспу імені 12-річчя Жовтня на чолі з секретарем Оленою Гопкало виступила ініціатором відродження руху українських буряківниць-п'ятисотенниць[2] Станом на 1 січня 1945 р. у селі 3 крупорушки, 2 вітряки, олійниця. Восени 1950 р. колгоспи були об'єднані в одну артіль «Шлях до комунізму». На її базі в 1963 році виник радгосп «Любарецький» молочно-овочевого напрямку.
Сучасність
Сучасна історія Любарець розпочалася з кінця 1980-их. Мешканці села абсолютною більшістю підтримали Акт проголошення незалежності України. Зараз у селі діють Михайлівська церква, школа, дитсадок, лікарня. У 1997 радгосп був реорганізований у сільськогосподарський кооператив.
